Нереально файне життя

Ага, саме таке життя я імаю, але розумію те лише в проміжках між жалінням себе та жалінням світу в цілому. Ось, наприклад, вчора я ходила зі знайомою в кіно на «Хроніки Нанії», потім пішла до офісу, де працює Стьопка. Заварила собі міцної фінської кави з дюті-фрі, поїла шоколаду, посиділа в Неті, знайшла врешті, де робитиму афронарощення. Коханий тим часом дороблював відео-заставку і вже десь о сьомій ми вийшли з музичної школи імені Римського Корсакова (саме там, на п*ятому поверсі, знаходиться продюрсерське об*єднання «Арт-проспект», де робить мій хлопчик), по дорозі розділилися — я пішла до магазу купити щось поїсти, а Стьопа поки мав вигуляти собаку. Вдома повечеряли та засіли дивитися фільм «Горбата Гора», не додивилися, бо я шось знову захотіла їсти, розігріла учорашнє різотто, ми сиділи на кухні і жували його, слухали по радіо старий російський рок і мріяли про щасливе майбутнє — то наша улюбленна справа — мріяти разом. Потім, уже була десь перша ночі, ми пішли на прогулянку із собою, я гойдалася на гойдалці і ледь не відморозила собі дупу, а, прийшовши, відразу поснули, як суслики. Нехуйовий день, правда?

А от сьогодні. Я прокинулася, як завжди, близько одинадцятої. Сьогодні за планом у мене поприбирати в квартирі, посидіти вдосталь в Неті, послухати Карпу, підкачати дупу, приготувати вечерю, підготуватися до завтрашніх перевірок та навигадувати конкурсів на морську тематику для фірми Стьопи (у них там планується якийсь малобюджетний, на 10 тисяч рублів, захід на тему моря, а мене попросили помогти). Прикольно ж, нє? Сиди і радій!

А завтра? Я їду спочатку в одну Мегу (Дибенко), а потім — в іншу, на Парнас з метою перевірки якості обслуговування в салонах годинників. Робитиму вигляд, ніби обираю подарунок для коханого, а сама палитиму, чи все у них там добре. Потім, уже вдома, заповню анкету і отрмаю за це грошики. Таке от завтра я матиму.

Післязавтра ввечері ми йдем у клуб «Плейс» грати всю ніч у настільні ігри. Їх дуже багато, мої улюбленні — це «Сет», «Цитаделі», «Дженга», «Бонанза», але, зазвичай, ми намагаємося зіграти у найбільшу кількість ігор, які представлені у клубі.

А в суботу ми спатимемо цілий день після нічних ігрищ, а ввечері підемо на день народження маленького хлопчика, сина Стьопиних знайомих.

Вже в неділю я працюю адміном в хостелі, я вже про нього не раз тут, у блозі, здається, писала — так шо я чекаю на неділю сильно-сильно…

Очікування

Коли лишається близько години до моменту зустрічі. Ти чекала на це цілий день і не могла уявити, куди себе подінеш тут…одна…в хаті. Але час минув непомітно, ти як завжди нічого не встигла зробити корисного — а було стільки планів! Хоча, обробка фото у Фотошопі та спілкування Вконтакті — це, звісно, теж, дуже корисні справи! Тим більше на коханого чекатиме смачна вечеря — різотто та імбірний чай. Лишилося так мало часу… це те, заради чого минав весь цей день. Він прийде і ми цілуватимемося, їстимемо та дивитимемося кіно, а потім підемо у цілодобовий магаз випити кави з автомату і купити чогось солоденького. А вже вночі ми підемо гуляти з Трішею, у дворі вже нікого не буде, я гойдатимусь на гойдалці з плеєром у вухах, а він вчитиме собаку чогось там НЕ робити. Потім ми падатимемо в сніг і зариватимемося в нього, а Тріша буде нас звідти відкопувати саме так, як вміє тільки вона. У ліжку ми згадаємо, як файно було вчора трахатися накуреними і заснем із думками про завтра… А завтра буде іншим, бо в ньому буде щось на кшталт фотосесії, першої у моєму житті =)

Навіщось

Навіщо я все ламаю, адже я так довго виношувала, вигодовувала і виховувала свої плани та рішення щодо мого нового життя. В ньому вже розплановані найголовніші події, правильно розставлені акценти, а в пріоритеті — родина та сімейний затишок. Я знаю, коли коханий запропонує мені вийти за нього (приблизно, звісно); запланували вагітність на березень (ще треба все порахувати — дні циклу, Місячну добу, аби не втрапити на піст чи на «сатанінтський» день і т.д. і т.п.); я знаю, коли народить моя собака і впевнена, що у лютому поїду на Батьківщину, а в січні приїде до мене тато. Я знаю, що мій День народження ми святкуватимемо у Пітерському аквапарку; я знаю, що не просто так переїхала сюди… назавжди, моє рішення було остаточним і єдино правильним, бо я впевнена у своїх почуттях до людини, що зі мною. Я можу скласти на нього усі свої обов*язки, плани, відповідальність і нам обом буде комфортно. Я в усьому впевнена.

Але я все ламаю своїми мріями про іншого, своїм нестримним  бажанням просто сексу із тим іншим. Боже, я чекаю нагоди аби потрахатися з тим…іншим. Безглуздя, він сниться мені ночами. Безглуздя, я уявляю його того, іншого, коли коханий пестить і трахає мене. Безглуздя якесь, я мрію про нього.

Це минеться, просто йди з моєї голови та перестань мені снитися.

Вчора

Не знаю! Це, мабуть, тупо, але я хочу розповісти про своє вчора. Ми прокинулися близько дванадцятої, а о другій я вже мала бути на кастингу снігуроньок. Сходили в душ, поснідали бутербродами та гофрами з шоколадом (я нагріваю їх у мікрохвильовці), Стьопка вигуляв собу, я намалювалася і ми вийшли на вулицю… Морозяне Пітерське повітря за пару хвилин зробило з нашими тілами щось підступне і тепер було важко рухатися, щоки горіли, а очі невпинно і нервово шукали підходящу маршрутку. Нащастя, таксі під*їхало досить швидко і ми добралися до першого з пунктів, відвідування котрих було на сьогодні заплановане. І то був «ремонт мобільних телефонів». А справа в тому, що мій корбі дуже постраждав, коли Стьопка витягував із нього зламану білайнівську сімку і тепер ми мали викласти півтори штуки рублів за ремонт самсунга. Тьотя за стійкою попросила сімку (а я не хотіла її вставляти, бо мені відразу би почали дзвонити — купа рекламних агентств вже кілька тижнів переслідували мене), увімкнула телефона і, певно, трохи висіла на ізмєну, побачивши на екранчику «Привіт, Рись!». Вона хотіла щось зробити, кудись натиснути, аби перевірити, чи все працює, але меню було прописане невідомою їй мовою — українською. Вона досить довго трималася, але таки спитала «а на каком ета язикє?» Відповіді вона, ясне діло, не отримала, я забрала в неї телефон і побачила, що немає мережі. Блядь, знову якась лажа — ми і так поспішаємо, а тут ще ця краля… Телефон тупо не муг упіймат жодного сигналу і зателефонувати нікому я, відповідно, теж не могла. Виявилося, тьолка просто не правильно всунула сімку і ми задоволені рушили до метро. Їхавши до кінцевої (Приморської), ми вели розмови на тему дитятка, вагітності (що ми її плануємо), знаків Зодіаку та імен людських. Приїхавши на місце призначення, ми швидко зорієнтувалися в який бік нам варто йти і, дішовши, побачили, о за адресою Беринга, 27 розташована величезна будівля і де тут той офс дідів морозів — видно не було. Я зателефонувала за номером, котрий мені був присланий Вконтакті, але там відповіли, що я не туди попала — лишалося покладатися на власні сили і ми продовжили пошуки: питалися в адміну салону краси, в продавця автомобільних шин, у викладачів школи іноземних мов і купу перехожих про фірму з організації новорічних свят, але ніхто не знав про таку. І ми рушили назад — до метро. По дорозі сфотографувалися біля симпатичного мостика, все біле, закидане снігом — мені здалося, дуже гарно.

Потім походили навколо самої станції у пошуках Кофе Хауз — у нас був флаєр, що дозволяв взяти іще одне горня безкоштовно. Але нічого путнього не знайшли, зайшли лише у пару магазинів, потім спустилися до метро і поїхали на інший кіець міста в район із гордою назвою «Сосновая поляна» або просто сосняра. Вечоріло і я потроху розчаровувалася у цьому дні — єдиному спільному вихідному, по дорозі ми зайшли в магаз, купили спаржі, заварної кави та чогось солоденького і завалили до Стьопиних батьків. Там все було спокійно та, навіть, якось мертво — кожен у цей недільний день займався тим, чим і завжди — мама слухала касику у своїй кімнаті, тато — дивився телевізор у своїй, брат лежав на ліжку та теж втикав у ящик в іншій кімнаті, а поруч із ним сиділа його дівчина і грала у свою улюбленну гру на компі. Ми посмажили спаржі, нагло зжерли її всю, напилися кави, трохи посиділи, потанцювали, полаялися (всі сиділи по своїх нірках, поки ми тусили на кухні) і пішли надвір. Зателефонували Паші сприводу придбання трави чи гашу — все було глухо. Дійшли до Пєні, потусили хвилин 15 біля його під*їзду, домовилися про зустріч якось на днях і пішли на маршрутку — було темно, багато автобусів проїжджало повз нас, не зупиняючись, зупинилася якась маршрутка і виявилося, шо то був найвдаліший з усіх можливих варіантів — на ній ми могли доїхати просто до метро «Ленінський проспект» без пересадок, куди й планували завітати цього вечора. Там поруч є ТЦ «Французький Бульвар», а там є Кофе Хауз, а у нас, як я вже казала, флаєр. Доїхали, зайшли у косметичний магазин, поприскалися парфумами, я намалювала губи помадою-тестером і ми рушили далі — до наступного випадкового магазу. В Бі Фрі я натрапила на круті чоботи на підборах фіолетового кольору і коштували вони лише… 500 рублів! То на гривні — десь 125. Взагалі ні про що, тож ми взяли їх, не задумуючись. Зателефонував Паша і повідомив, що трава уже є (точніше, гашиш), я вомвила Стьопку сьогодні ж її й забрати і, як буде бажання, сьогодні ж і покурити. Ми рушили додому на маршрутці, погуляли собаку, я перевдяглася, зайшла Вконтакт швиденько подивитися, чи додався Юру до мене в друзі (ні) і ми пішли на трамвай, аби вже вдруге за сьогодні їхати у сосняру. Паша чекав на нас в кафе «Крістал», там було темно, але доволі затишно; столики обставлені претензійно — гарний посуд та білі скатертини, якщо б не шансон, що горланив на всю кафешку, то там було б навіть нічого. Паша із друзями пили пиво та гризли чіпси — коротше, готувався до армії (за тиждень його, нарешті, мали забрати). Стьопка простяг руку аби привітатися і сам не помітив, як в руці вже опинився гашиш. Коханий віддав гроші, взяв номер іще одного бариги (адже Паша скоро служитиме) і ми знову опинилися на вулиці і тепер рушили на іншу трамвайну зупинку, пройшовши через засніжений темний парк. В трамваї ми мріяли про гарячу ванну (ми планували курити просто в ній), місо-суп, котрий чекав на нас в холодильнику ще з учора, в безі було повно солодкого і ми подумали, що варто скачати якийсь фільм, а потім зайнтятися сексом, мені то завжди подобалося робити накуреній. На ділі все відбулося не зовсім так — ванни не було, лише багато їдла, бгато чаю, багато відеоприколів (точно памятаю, була адская бєлка та збірка лаж у прямому ефірі), багато сексу, багато мрій та фантазій, багато розмов ні про що і трошки (20 хвилин) фільму «Милі кості». Спали ми добре, зранку (ну, десь об одинадцятій, Стьопка пішов на роботу, а я погодувала собаку і засіла за комп і ось тепер уже третя дня, а я ще навіть зуби не чистила…

сумніви щодо себе

Ми сиділи на кухні, окрім мене з дівчаток було ще двоє — американки (одна з котрих взагалі-то з Баку). Хлопчики сиділи напроти нас та, звісно ж, вийобувались. Переді мною — розповідями про свої грандіозні плани та вишукані (вигадані?) факти зі свого життя, а перед американочками, через незнання англійської,  жестами, короткими фразами, що я їх перекладала, рухами та поведінкою в цілому. Одного з тих хлопчиків я спочатку трошки стрімалася — мені багато про нього розповідав власник хостелу, у якому ми зараз тусили. Але потім все було круто, я поставила того хлопчика на місце (у крайньому випадку, мені тк здалося), ми курили гаш і сперичалися про китайців. Американки також накурилися і, здається, почали розуміти російську. Коли плюшки були скурені, а в голові та на язиках почали з*являтися дуже дивні, складні та веселі картинки, слова та події — на кухні увійшов він — загадковий гарний та хворий — Юра, власник хостелу. Я, як ні як, була на роботі а тому, мабуть, накурюватись було не дуже коректно з мого боку. Юра вдивлявся у наші обличчя, мені здавалося, я поводжуся досить природно, коли він підійшов, схилився та промовив: пішли, покажеш, шо ти там написала, я зрозімти нічого не зміг. А написано «там» було про тих, хто телефонував та заходив, а таких було аж троє. Один — америкос, що припхається сьогодні близько десятої вечора і протусить у нас дві доби. Друга — просто тьолка якась, подзвонила, питалася Юру і питалася, чи я Аня. Третя — теж тьолка, котра поклала 50 р на стіл і просили повідомити про це Юру. Я і повідомила про все, але сказала ще багато чого зайвого, здається, я так нервувала, що в мене дрижджав голос. Не знаю, чого то — може, бо він мій роботодавець і мене мучить сумління — якщо він платить бабло, то я маю щось робити, а не сидіти по кіька годин із його знайомими та гостями, жерти їхнє їдло та курити їхні плюшки. Але мій накурений мозок не міг мені сказати, що саме я маю робити на цій роботі. Перед Юрою було соромно і ніяково ще тому, що… я думала лише про секс, коли розповідала йому про це все. Я уявляла, як він пестить мене в одному з номерів хостелу і мене від самої себе нудило. Звіт було здано, я повернулася до усієї братії, а коли частина пішла (америкоси їхали до Москви), а до решти прийшли законні тьолки, то я вирішила хоча б щось зробити за ці 12 годин — поклала в туалетні кімнати папір, почистила смітники, помила підлогу, попилососила в одному з номерів. Мене потроху відпускало і я продовжувала мріяти, розмовляючи із коханим по телефону — ми мали зустрітися біля метро після моєї роботи і піти десь попити кави. Але вже було запізно, десь близько дванадцятої, тож шансів ставало все менше. Юра вийшов із кімнати і ходив туди-сюди, щоразу лякаючи мене і дивуючись, чого то я лякаюся. «Чого ти лякаєшся?» — спитав він. «Не знаю!» — відповіла я, він заплатив мене 800 р за сьогоднішній день, я перемоталася шарфом, побажала вилікуватися і вийшла з приміщення. Ні з ким не прощалася. Юра зачинив двері, він був такий, як завжди — спокійний, усміхнений, трохи невпевнений та до біса сексуальний. До нього сьогодні приїхала дівчинка з Москви і він цілий день провів із нею у номері, а я мала виконувати його обов*язки — тобто підтримувати хостел у більш-менш нормальному стані (аби тут було придатно для життя) і стежити за гостями. Я йшла до метро по Невському і мені бул так добре… Я уявляла, як настане 19 грудня  і я знову прийду сюди на роботу десь близько одинадцятої чи дванадцятої ранку і спитаюся в Юри: хто сьогодні має приїхати, чого кликав? А він відповість, що ніхто і ми підемо на кухню, накуримося та будемо кохатися, спати та їсти на кухні та в номерах. Про таке от я мріяла і тепер мені дуже соромно за те.

Робота. Яка вона і для кого. Пошуки її (роботи) і, заодно, себе.

Цікаво, чи парилася би я роботою, якщо би бабла я мала хоч дупою жуй. Можливо, але не факт. Чи потрібно б мені було весь час щось його вигадувати, кудись бігти, з кимось зустрічатися і чогось добиватися, якби у мене було все (я, звісно ж, про матеріальне). Можливо, але не факт. Самореалізація? Окей, але ж моя власна оця «самореалізація» може полягати в чомусь іншому, тобто у розвитку в тій галузі, яка не передбачає заробляння грошей. Тобто, я можу просто займатися сноубордингом, ліпниною з полімеру якоїсь фігні, фотографуванні голих тьоть і дядь, але потенційно НЕ для заробляння бабла, а просто так — для душі. Робити успіхи, не роблячи з того кар*єру. Правда ж? А ще для чого я маю працювати? Аби моїм нащадкам дістався хоч якийсь (або ого-го який) спадок? Ну, може й так. Але пахати все життя, або добру його половину заради того, аби діточкам-онукам лишились гроші\дім\яхта — теж, погодьтеся, не надто мотивуюча мета. Отже, висновок такий: мала би я бабло — то фіг би працювала. Можливо, але не факт.

Пошуки роботи — це, певно, найцікавіший етап в тій таки роботі. Безкінечні співбесіди, одні й ті самі питання потенційних роботодавців, занотовування на резюме висновків спостереження за тобою тих таки роботодавців, відсилання тих таки резюме різним але по суті таким однаковим тим таки роботодавцям… Боже, як це нудно і весело водночас! Особливо прикольно, отримуючи однозначне «так» раптом вирішувати для себе, що ця робота — теж «не твоє» і говорити роботодавцеві «ой, вибачте, мабуть таки ні. Пошукаю щось краще». І, обходивши кілька десятків «робот», починаєш крутити носом — то не моє, там нудно, там платять не досить, туди далеко, а тут, взагалі, чиїмись парфумами так тхне, що хочеться блювати. А потім раптом знаходиш себе в чомусь абсурдному і розумієш: о, нормальна тема, тут я, певно, зависну надовго. І все клас, все начебто складається, і ти ходиш такий щасливий і усміхнений до злих перехожих і думаєш собі: «ну і що з того, що мала зарплата; ну, так, не дуже зручно добиратися; хай цілий робочий день доведеться стояти, хай буде!! бо це — моє».

Так було і зі мною. Я маю вищу освіту — закінчила універ за спеціальністю «економіст підприємств». Працювала на хорошій (але, на жаль, сезонній) роботі, котра відповідала моїм вимогам ну майже на сто відсотків — море, сонце, ненормований графік — сам собі господар, підготовка вечірок, відбір хореографічних та вокальних номерів, написання сценаріїв, прописка текстів ведучим, вигадування, організація та втілення в життя різних дитячих квестів та конкурсів — ну що може бути краще?? А потім… виступ на сцені…сьогодні я ведуча…наступних вихідних — танцюю робота, гавайську дівчинку або бісеня. А зарплата! Та, просто супер. П*ять штук гривень тільки чистими, а скільки лівака… Ще й влада — як помічник керівника проекту мала бажання та можливість (ну, і, звісно ж, необхідність) керувати іншими — ведучими, хореографами, вакалістами та іншими «майбутніми (ага, канєшна) зірками щонайменше УКраїни».

Та потім повернулася до Дніпропетровську і все почалося спочатку — куди тільки я не хотіла всунутися! І, треба сказати, не скрізь мені показувала фак, цієї осені встигла навіть на радіо попрацювати. Але, уявіть собі, пішла за власним бажанням, отримавши за два тижні роботи (перший — стажування, другий — повноцінна робота) 350 грн (ого, як багато!). А що поробищ, вкотре зрозуміла — торгівля — відстій, не моє. Треба було продавати ефірний час, фу, яка маячня. І знову пошуки — роботи і, заодно, себе.

Зайшовши після чергових справ у центрі до нової кав*ярні, ми з хлопчиком побачили анкету, яку пропонувалося заповнити у разі виникнення бажання доєднатися до команди баристів. Заповнила. Наступного дня зателефонувала і повідомила: заповнила!!!! Назанчили співбесіду. ПРипхалася, а там психолог, і давай мене тестами нагружати — виявляти, чи адекватна, певно. Пройшла. Назначили наступну співбесіду — з директоркою. Пройшла, відправили на стажування. Стажуюся. Навчаюся. І, маю сказати, складно це все, ой як складно. Стільки оцих приладів різноманітних — для приготування одного лише кавового напою потрібно в декілька етапів справитися із завданням — змолоти, спресувати, зварити, прослідкувати (не провтикати!!!), молоко налити, збити, чашку нагріти, у певній послідовності (вершки, молоко, беспосередньо еспрессо, іриску, топінг якийсь, морозиво чи щось там іще) налити нормально, прикрасити і все таке інше. І це тільки кава, коротше, повний пісєц… Ціла наука. Але мені подобається! Ось і дивіться — така я крута і талановита, а хочу в кав*ярні працювати. Ну, що зробиш, покликання!

А взагалі я збираюся лабрів розводити. Та це окрема тема і про собак — в наступній замітці. 🙂

Господи, як все складно…

Нє, я зараз не про своє або чиєсь важке існування, не про неможливість розв*язання якоїсь проблеми\задачі\рівняння зокрема, я оцим «Господи, як все складно» спромоглася охарактеризувати ведення оцього блогу… Поки я знайшла, як ото «додати нову замітку», то розчарувалася у цьому сайті, у блогах взагалі та у собі — засумнівалася у власних розумових здібностях. Але якщо я вже знаю, як то робити, то тепер робитиму це часто, нудно та набридливо — опсиуватиму своє життя взагалі, а також ситуації та халепи, у котрі я раз-пораз потрапляю, розповідатиму нудно про свої почуття-відчуття і т.д. Так що тримайтесь. І байдуже, що цю маючню ніхто не читає — чесне слово…

початок. можливо, він же кінець.

Ще змалку, років з пяти, я з дідом і бабою їздила до Криму, на Чорне море. Дитиною я була кволою, хворіла по кілька разів на зиму на застуди різні та грип. Того мене й тягали родичі до Алупки, за шо я їм дуже вдячна. Та от вже третій рік мені не вдавалося жодним чином вирватися до гір (відпочинок до гори дригом на пляжі — не для мене) і це мене просто вбивало. Через деякі обставини (а саме — сезонну роботу, якою я займаюся ось уже третій рік) своє чергове безкримське літо я проводила на теплому болоті із дохлими бичками, що має назву Азовське море. Ніколи не могла зрозуміти — чого люди туди їздять, та ще й тягають малих дітей, котрих полоскають у цьому багні. Люди лежать на засмічченому піску, як шпроти у консервній банці, розваливши свої жирні целюлітні тіла, прикаршені товстими золотими ланцюжками, на злому сонці. Всі хочуть засмагнути за три дні — тому вилазять із банками пива на пляж десь о 12.00, а потім з опіками завалюють до своїх джипів та жигулів і пи*дячать додому, бо ж завтра на роботу, а ще тре встигнути бухнути із друзями «за закінчення відпочинку».

Я дивилася на все це і мряла про Кримські гори, про їхню надзвичайну енергетику, якою легко можна підживитися на весь настпний рік. Я мріяла про похід, а ще, мені дуже хотілося піти в гори з коханим. В поході ми з ним разом ще ніколи не були, тому мені хотілося подивитися на нього в досить екстремальних умовах — адже саме тоді і саме таким чином люди стають такими, якими вони є насправді. Коротше кажучи, в горах людину можна перевірити і зрозуміти краще.

Наш сезон добігав кінця, до повернення в Дніпропетровськ лишалося кілька днів і тут пролунав телефонний дзвоник — то був мій тато, котрий запропонував піти в гори, а саме на мис Айя (біля Балаклави, за Золотим пляжем). Постало питання — з ким лишити собаку, але, довго не роздумуючи, всім нашим дружним колективом (мною, татом, коханим) було вирішено: Тріша поїде з нами! Ок, от тільки в собаки виставка пятого вересня і до того дня ми обовязково маєммо повернутися, при чому здоровими і красивими, бо мітили на перше місце. Із нами мав їхати іще якийсь чувак, новоспечений знайомий батька (рідний брат дівчини мого татуся, чи, може, просто подружки, якого він просто, за його ж таки словами, не мав права не взяти із собою). Чувак той приїхав з Камчатки і, за словами батька, є спортсмен, котрий не бухає і не палить — великий плюс і респект йому за це — подумалось нам і стало ясно, шо все буде клас.

Квитки батько взяв легко і туди і назад, шо вже само по собі мало насторожити — занадто добре все складалося. Наплічники ми збирали, як завжди, за дві години до потягу, були щасливі, як слони в джунглях, собака не розуміла, що відбувається, але, відчуваючи своїм здоровим собачим серцем щось недобре, сиділа сумно в куточку і дивилася на нащі радісні стрибання квартирою у пошуках потрібних речей. Прийшов тато, замовили таксі, спеціально, трохи раніше, аби купити квиток на собаку — з цим проблем бути не мало, бо в знайомого вета уже була придбана довідка, що собака не є скажена і може пересуватися країною без зайвих напрягів. Паспорт теж лежав у шафі, так шо Тріша була повністю підготована до подорожі. В таксі собака обслинявила сидіння, віддавила мені своєю здоровою дупою коліна і лишила на сидіннях на згадку про себе білі клуби блискучої від вітамінів шерсті. водій час від часу споглядав на Трішу, певно, боявся, що вона або насцить на його сидіння або випадково зїсть його вухо, біля якого висів її довгий язик. Прибувши на вокзал і підійшовши до кас ми відразу обламалися: касирша відмовилася продавати нам квиток на собаку, бо за всіма правилами ми мали викупити ціле купе, а у нас було і так викуплено т.зв. купе, тільки в плацкартному вагоні. касршу це явно не влаштовувало, але настрою вислуховувати наші вмовляння вона, очевидно, не мала, тому відправила нас до адміністратора, котра теж нас послала. а ще додала, що з провідником домовлятися марно, нічого в нас не вийде. на пероні нас уже чекав загадковий спортсмен з Камчатки дядя Саша, тато дуже спішив до нього, бо, судячи з того, котра уже була година, той нас давно чекав. Стьопа (мій хлопець) пішов купувати квитки в купе (бля, я вже кілька років в купейних вагонах не їздила!), а ми втрьох — я, тато і Тріше, пішла на перон. Тільки тут знову облом — черз величезну кількість людей, запахів, сходинок та сумок собака навідріз відмовилася спускатися вниз — у прохід до колій. лишався один варіант — обходити тупо по рельсах, черз верхній перехід. так і зробили. а тут, сцуко, цілий поїзд, який довелося перечекати, поки ця каруца проїде повз нас і шлях до такого очікуваного перону буде відкрито. тато вже помітно хвилювався і нервував і, не виключено, жалів, шо взяв нас, невдах із дурною собакою, із собою. ось, нарешті, дісталися ми перону і зустріли цього дядю Сашу. здоровий, як ведмід, подумалось тоді мені, а це погоняло — Ведмідь — так і приклеїлося до жителя Камчатки. Стьопа не дзвонив, а додзвонитися йому було неможливо — поза зоною. до відправлення поїзду лишалися лічені хвилини, а ситуація лишалася незрозумілою та трохи абсурдною. наче все легко — але ж і ой як складно, з іншого боку. ми дивилися одне на одного і трохи не врбуалися, шо його робити, я посміхалася та намагалася жартувати, собака о*уївша лежала на пероні, притиснувши свою вухасту голову до холодного асфальту, дядя Саша, він же Медвідь, втикав на нас і на поїзд, роблячи вигляд, що йому на все пофіг, тато вже не приховува своєї злісті на нас, невдах, котрі, бляха, не могли дізнатися щодо квитків і собак, наприклад, вчора. тут, нарешті, з*явився Стьопа, котрий швидко пояснив нам, трохи о*уївшим від подій, що цим потягом ми не їдемо (була дев*ята вечора), а він взяв квитки в купе на третю ночі. татові очі збільшилися (він звик лягати о десятій — максимум), а Ведмідь сказав шось на кшталт — все, що не робиться — на краще. ми погодилися і почали вирішувати, де б його пересіидіти. спочатку спливла логічна ідея роз*їхатися по хатах, але з огляду на те, що з нами собака і це знову треба буде замовляти таксі, а потім знову замовляти таксі, аби вночі доїхати до вокзалу і ми вирішили пересидіти ДЕСЬ ТУТ. так, в кафе нас із цим лосям не пустять, на вулиці — холодно (хоча й початок вересня), дорога нам у зал очікування. підійшовши до його дверей ми побачили позначку: кружечок із перекресленим зображенням собачки і вкотре обламалися. Ведмідь домовився із якоюсь там тьолкою і нас таки впустили до віповського залу очікування. просиділи ми там 5 годин, спілкувались з Медведем, він виявився непоганим і досить цікавм чоловіком, котрий, наче багато чого знає і звертає на знаки Долі, такі, наприклад, як оце сьогодні. далі буде…