Робота. Яка вона і для кого. Пошуки її (роботи) і, заодно, себе.

Цікаво, чи парилася би я роботою, якщо би бабла я мала хоч дупою жуй. Можливо, але не факт. Чи потрібно б мені було весь час щось його вигадувати, кудись бігти, з кимось зустрічатися і чогось добиватися, якби у мене було все (я, звісно ж, про матеріальне). Можливо, але не факт. Самореалізація? Окей, але ж моя власна оця «самореалізація» може полягати в чомусь іншому, тобто у розвитку в тій галузі, яка не передбачає заробляння грошей. Тобто, я можу просто займатися сноубордингом, ліпниною з полімеру якоїсь фігні, фотографуванні голих тьоть і дядь, але потенційно НЕ для заробляння бабла, а просто так — для душі. Робити успіхи, не роблячи з того кар*єру. Правда ж? А ще для чого я маю працювати? Аби моїм нащадкам дістався хоч якийсь (або ого-го який) спадок? Ну, може й так. Але пахати все життя, або добру його половину заради того, аби діточкам-онукам лишились гроші\дім\яхта — теж, погодьтеся, не надто мотивуюча мета. Отже, висновок такий: мала би я бабло — то фіг би працювала. Можливо, але не факт.

Пошуки роботи — це, певно, найцікавіший етап в тій таки роботі. Безкінечні співбесіди, одні й ті самі питання потенційних роботодавців, занотовування на резюме висновків спостереження за тобою тих таки роботодавців, відсилання тих таки резюме різним але по суті таким однаковим тим таки роботодавцям… Боже, як це нудно і весело водночас! Особливо прикольно, отримуючи однозначне «так» раптом вирішувати для себе, що ця робота — теж «не твоє» і говорити роботодавцеві «ой, вибачте, мабуть таки ні. Пошукаю щось краще». І, обходивши кілька десятків «робот», починаєш крутити носом — то не моє, там нудно, там платять не досить, туди далеко, а тут, взагалі, чиїмись парфумами так тхне, що хочеться блювати. А потім раптом знаходиш себе в чомусь абсурдному і розумієш: о, нормальна тема, тут я, певно, зависну надовго. І все клас, все начебто складається, і ти ходиш такий щасливий і усміхнений до злих перехожих і думаєш собі: «ну і що з того, що мала зарплата; ну, так, не дуже зручно добиратися; хай цілий робочий день доведеться стояти, хай буде!! бо це — моє».

Так було і зі мною. Я маю вищу освіту — закінчила універ за спеціальністю «економіст підприємств». Працювала на хорошій (але, на жаль, сезонній) роботі, котра відповідала моїм вимогам ну майже на сто відсотків — море, сонце, ненормований графік — сам собі господар, підготовка вечірок, відбір хореографічних та вокальних номерів, написання сценаріїв, прописка текстів ведучим, вигадування, організація та втілення в життя різних дитячих квестів та конкурсів — ну що може бути краще?? А потім… виступ на сцені…сьогодні я ведуча…наступних вихідних — танцюю робота, гавайську дівчинку або бісеня. А зарплата! Та, просто супер. П*ять штук гривень тільки чистими, а скільки лівака… Ще й влада — як помічник керівника проекту мала бажання та можливість (ну, і, звісно ж, необхідність) керувати іншими — ведучими, хореографами, вакалістами та іншими «майбутніми (ага, канєшна) зірками щонайменше УКраїни».

Та потім повернулася до Дніпропетровську і все почалося спочатку — куди тільки я не хотіла всунутися! І, треба сказати, не скрізь мені показувала фак, цієї осені встигла навіть на радіо попрацювати. Але, уявіть собі, пішла за власним бажанням, отримавши за два тижні роботи (перший — стажування, другий — повноцінна робота) 350 грн (ого, як багато!). А що поробищ, вкотре зрозуміла — торгівля — відстій, не моє. Треба було продавати ефірний час, фу, яка маячня. І знову пошуки — роботи і, заодно, себе.

Зайшовши після чергових справ у центрі до нової кав*ярні, ми з хлопчиком побачили анкету, яку пропонувалося заповнити у разі виникнення бажання доєднатися до команди баристів. Заповнила. Наступного дня зателефонувала і повідомила: заповнила!!!! Назанчили співбесіду. ПРипхалася, а там психолог, і давай мене тестами нагружати — виявляти, чи адекватна, певно. Пройшла. Назначили наступну співбесіду — з директоркою. Пройшла, відправили на стажування. Стажуюся. Навчаюся. І, маю сказати, складно це все, ой як складно. Стільки оцих приладів різноманітних — для приготування одного лише кавового напою потрібно в декілька етапів справитися із завданням — змолоти, спресувати, зварити, прослідкувати (не провтикати!!!), молоко налити, збити, чашку нагріти, у певній послідовності (вершки, молоко, беспосередньо еспрессо, іриску, топінг якийсь, морозиво чи щось там іще) налити нормально, прикрасити і все таке інше. І це тільки кава, коротше, повний пісєц… Ціла наука. Але мені подобається! Ось і дивіться — така я крута і талановита, а хочу в кав*ярні працювати. Ну, що зробиш, покликання!

А взагалі я збираюся лабрів розводити. Та це окрема тема і про собак — в наступній замітці. 🙂

Господи, як все складно…

Нє, я зараз не про своє або чиєсь важке існування, не про неможливість розв*язання якоїсь проблеми\задачі\рівняння зокрема, я оцим «Господи, як все складно» спромоглася охарактеризувати ведення оцього блогу… Поки я знайшла, як ото «додати нову замітку», то розчарувалася у цьому сайті, у блогах взагалі та у собі — засумнівалася у власних розумових здібностях. Але якщо я вже знаю, як то робити, то тепер робитиму це часто, нудно та набридливо — опсиуватиму своє життя взагалі, а також ситуації та халепи, у котрі я раз-пораз потрапляю, розповідатиму нудно про свої почуття-відчуття і т.д. Так що тримайтесь. І байдуже, що цю маючню ніхто не читає — чесне слово…