початок. можливо, він же кінець.

Ще змалку, років з пяти, я з дідом і бабою їздила до Криму, на Чорне море. Дитиною я була кволою, хворіла по кілька разів на зиму на застуди різні та грип. Того мене й тягали родичі до Алупки, за шо я їм дуже вдячна. Та от вже третій рік мені не вдавалося жодним чином вирватися до гір (відпочинок до гори дригом на пляжі — не для мене) і це мене просто вбивало. Через деякі обставини (а саме — сезонну роботу, якою я займаюся ось уже третій рік) своє чергове безкримське літо я проводила на теплому болоті із дохлими бичками, що має назву Азовське море. Ніколи не могла зрозуміти — чого люди туди їздять, та ще й тягають малих дітей, котрих полоскають у цьому багні. Люди лежать на засмічченому піску, як шпроти у консервній банці, розваливши свої жирні целюлітні тіла, прикаршені товстими золотими ланцюжками, на злому сонці. Всі хочуть засмагнути за три дні — тому вилазять із банками пива на пляж десь о 12.00, а потім з опіками завалюють до своїх джипів та жигулів і пи*дячать додому, бо ж завтра на роботу, а ще тре встигнути бухнути із друзями «за закінчення відпочинку».

Я дивилася на все це і мряла про Кримські гори, про їхню надзвичайну енергетику, якою легко можна підживитися на весь настпний рік. Я мріяла про похід, а ще, мені дуже хотілося піти в гори з коханим. В поході ми з ним разом ще ніколи не були, тому мені хотілося подивитися на нього в досить екстремальних умовах — адже саме тоді і саме таким чином люди стають такими, якими вони є насправді. Коротше кажучи, в горах людину можна перевірити і зрозуміти краще.

Наш сезон добігав кінця, до повернення в Дніпропетровськ лишалося кілька днів і тут пролунав телефонний дзвоник — то був мій тато, котрий запропонував піти в гори, а саме на мис Айя (біля Балаклави, за Золотим пляжем). Постало питання — з ким лишити собаку, але, довго не роздумуючи, всім нашим дружним колективом (мною, татом, коханим) було вирішено: Тріша поїде з нами! Ок, от тільки в собаки виставка пятого вересня і до того дня ми обовязково маєммо повернутися, при чому здоровими і красивими, бо мітили на перше місце. Із нами мав їхати іще якийсь чувак, новоспечений знайомий батька (рідний брат дівчини мого татуся, чи, може, просто подружки, якого він просто, за його ж таки словами, не мав права не взяти із собою). Чувак той приїхав з Камчатки і, за словами батька, є спортсмен, котрий не бухає і не палить — великий плюс і респект йому за це — подумалось нам і стало ясно, шо все буде клас.

Квитки батько взяв легко і туди і назад, шо вже само по собі мало насторожити — занадто добре все складалося. Наплічники ми збирали, як завжди, за дві години до потягу, були щасливі, як слони в джунглях, собака не розуміла, що відбувається, але, відчуваючи своїм здоровим собачим серцем щось недобре, сиділа сумно в куточку і дивилася на нащі радісні стрибання квартирою у пошуках потрібних речей. Прийшов тато, замовили таксі, спеціально, трохи раніше, аби купити квиток на собаку — з цим проблем бути не мало, бо в знайомого вета уже була придбана довідка, що собака не є скажена і може пересуватися країною без зайвих напрягів. Паспорт теж лежав у шафі, так шо Тріша була повністю підготована до подорожі. В таксі собака обслинявила сидіння, віддавила мені своєю здоровою дупою коліна і лишила на сидіннях на згадку про себе білі клуби блискучої від вітамінів шерсті. водій час від часу споглядав на Трішу, певно, боявся, що вона або насцить на його сидіння або випадково зїсть його вухо, біля якого висів її довгий язик. Прибувши на вокзал і підійшовши до кас ми відразу обламалися: касирша відмовилася продавати нам квиток на собаку, бо за всіма правилами ми мали викупити ціле купе, а у нас було і так викуплено т.зв. купе, тільки в плацкартному вагоні. касршу це явно не влаштовувало, але настрою вислуховувати наші вмовляння вона, очевидно, не мала, тому відправила нас до адміністратора, котра теж нас послала. а ще додала, що з провідником домовлятися марно, нічого в нас не вийде. на пероні нас уже чекав загадковий спортсмен з Камчатки дядя Саша, тато дуже спішив до нього, бо, судячи з того, котра уже була година, той нас давно чекав. Стьопа (мій хлопець) пішов купувати квитки в купе (бля, я вже кілька років в купейних вагонах не їздила!), а ми втрьох — я, тато і Тріше, пішла на перон. Тільки тут знову облом — черз величезну кількість людей, запахів, сходинок та сумок собака навідріз відмовилася спускатися вниз — у прохід до колій. лишався один варіант — обходити тупо по рельсах, черз верхній перехід. так і зробили. а тут, сцуко, цілий поїзд, який довелося перечекати, поки ця каруца проїде повз нас і шлях до такого очікуваного перону буде відкрито. тато вже помітно хвилювався і нервував і, не виключено, жалів, шо взяв нас, невдах із дурною собакою, із собою. ось, нарешті, дісталися ми перону і зустріли цього дядю Сашу. здоровий, як ведмід, подумалось тоді мені, а це погоняло — Ведмідь — так і приклеїлося до жителя Камчатки. Стьопа не дзвонив, а додзвонитися йому було неможливо — поза зоною. до відправлення поїзду лишалися лічені хвилини, а ситуація лишалася незрозумілою та трохи абсурдною. наче все легко — але ж і ой як складно, з іншого боку. ми дивилися одне на одного і трохи не врбуалися, шо його робити, я посміхалася та намагалася жартувати, собака о*уївша лежала на пероні, притиснувши свою вухасту голову до холодного асфальту, дядя Саша, він же Медвідь, втикав на нас і на поїзд, роблячи вигляд, що йому на все пофіг, тато вже не приховува своєї злісті на нас, невдах, котрі, бляха, не могли дізнатися щодо квитків і собак, наприклад, вчора. тут, нарешті, з*явився Стьопа, котрий швидко пояснив нам, трохи о*уївшим від подій, що цим потягом ми не їдемо (була дев*ята вечора), а він взяв квитки в купе на третю ночі. татові очі збільшилися (він звик лягати о десятій — максимум), а Ведмідь сказав шось на кшталт — все, що не робиться — на краще. ми погодилися і почали вирішувати, де б його пересіидіти. спочатку спливла логічна ідея роз*їхатися по хатах, але з огляду на те, що з нами собака і це знову треба буде замовляти таксі, а потім знову замовляти таксі, аби вночі доїхати до вокзалу і ми вирішили пересидіти ДЕСЬ ТУТ. так, в кафе нас із цим лосям не пустять, на вулиці — холодно (хоча й початок вересня), дорога нам у зал очікування. підійшовши до його дверей ми побачили позначку: кружечок із перекресленим зображенням собачки і вкотре обламалися. Ведмідь домовився із якоюсь там тьолкою і нас таки впустили до віповського залу очікування. просиділи ми там 5 годин, спілкувались з Медведем, він виявився непоганим і досить цікавм чоловіком, котрий, наче багато чого знає і звертає на знаки Долі, такі, наприклад, як оце сьогодні. далі буде…